Наслідки раціоналізації релігійної полеміки в ренесансній Україні

Полемічна традиція в історії української думки безпосередньо пов’язана з релігійним протистоянням. Особливо гострою боротьба на цій території стала в XVI-XVIІI ст.ст. під час розповсюдження ренесансних, реформаційних ідей, а також після впровадження Берестейської церковної унії 1596 р. В цей час зіткнулися католицький, православний та реформатський напрямки християнства, йде масштабна богословська полеміка між ними. Боротьба здебільшого ведеться між освіченими полемістами, які добре володіли грецькою та латиною, тобто могли звернутися до першоджерел з логіки. Крім того, ще в XIV-XV століттях було перекладено трактати з логіки Маймоніда та аль-Газалі, а також анонімний арабський текст «Аристотелеві врата» (відомо також, що, наприклад, Станіслав Оріховський знав творчість Аверроеса) [3, с. 112-113]. Отже, традиція логіки та раціональності була поширена серед українських діячів культури, причому користувалася неабиякою шаною. У творах письменників XVI-XVIІ ст.ст. можна знайти чимало реверансів у бік розуму як важливого засобу пізнання істини, хоча в українській думці набагато більше значення, ніж у тогочасній європейській, надається серцю, тобто інтуїтивно-містичному пізнанню на засадах християнської віри. Юрій Дрогобич пише в передмові до книги «Прогностична оцінка 1483 року»: - Обшири неба для наших очей для наших очей незбагненно великі, Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть. Наслідки ми за причинами і навпаки визначаєм, Так відкривається шлях, що до ефіру веде… [2, с. 15] Одним із характерних пріоритетів цієї доби було створення всіма трьома напрямками систем потужної освіти, що дозволяло успішно вести полеміку, остаточною метою якої було захоплення монополії на ортодоксальність і домінування в духовному житті суспільства. Важливість таких освітніх центрів підкреслює В.Литвинов: «На відміну від західних філософів, українські гуманісти замало уваги надавали розробці логічної проблематики, теорії абстрактного мислення, зокрема теорії категорій, висновку, доказу, методу, тобто таким дослідженням, в яких розум стає самоцінністю, звільняється від теології. Це стало можливим згодом, із відкриттям Києво-Могилянської академії» [3, с. 120]. Серед наукових центрів XVI-XVIІІ ст.ст. можна крім Києво-Могилянської академії побачити як братські школи, так і колегіуми, університети. Також раціоналістичний світогляд культивувався при друкарнях, перекладницьких та культурних центрах. Під час полеміки в таборі православно налаштованих полемістів поступово виокремлюються дві полярних тенденції. «Якщо в здобутку багатьох письменників-полемістів (М.Смотрицький, С.Зизаній і Л.Зизаній) досить яскраво виявленою є тенденція до осмислення філософсько-богословської проблематики з позицій раціоналізму, на ґрунті творчого засвоєння передових ідей західноєвропейської філософії, то другу тенденцію репрезентують діячі культури, що відзначаються особливою схильністю до збереження православних традицій Київської Русі...» [1, с. 59]. Передбачувані й наслідки подібного розгалуження. З одного боку, тенденція до раціоналізації поступово переходить із релігійного дискурсу до формально-логічної філософської полеміки – філософи «в своїй боротьбі проти філософії томізму фактично почали підривати релігію зсередини, самі того, напевно, не усвідомлюючи»[4, с. 12]. Проти надмірного надання переваги в пошуку істини й ортодоксії виступав, наприклад, Василь Суразький: «И ни которое учение в них, ни человеческое, ани божественное твердо быти мнися, если не аристотелевскими силогизмами ствердят его» [4, с. 30]. Подібну думку мав також Іван Вишенський, що виступає проти надання беззаперечного ступеню авторитету розуму, через його неспроможність пізнати єдиний гідний пізнання об’єкт – Бога. За Іваном Вишенським, «пізнавальна діяльність людини має спрямовуватись не на часову, минущу природу, а до осягнення вічного, Бога, що містить вічну істину, вічну мудрість. На шляху до осягнення непорушної, само тотожної, абсолютної істини людина має здолати «лож», «прелесть», які є неістинним, поверховим знанням, що відображає хвильове, минуще» [1, с. 61]. Проте містичні та антираціональні тенденції не змогли нарівні брати участь у полеміці з прокатолицькими колами, які, завдяки діяльності освічених полемістів-єзуїтів, перемогли в боротьбі за домінування і протестантів, і, значною мірою, православних. Отже наслідки побудови логічних теорій під час релігійно-філософської полеміки охоплюють два полярних процеси – визнання раціонального критерію адекватним для пошуку істини, намагання якомога чіткіше дотримуватися формальних положень з одного боку; відмову брати участь у полеміці та сумнів у її спроможності віднайти об’єктивну істину, яка може не співпадати з раціональними побудовами, – з іншого. Перша позиція спрямовує своїх адептів на все повніше надання переваги розумові перед доктринальними положеннями, які відтепер не є самостійними істинами, а вимагають легітимації з боку раціональних логічних систем. Таким чином відбувається підміна цінностей, коли істина позараціональна замінюється істиною раціональною, тобто суто людські висновки домінують перед не завжди зрозумілими положеннями, даними харизматичним засновником від імені надприродного авторитету. Але такий перебіг подій не відповідає первинній ситуації, для якої властиве безумовне надання першого місця позараціональній істині одкровення, сприяє виникненню недовіри до розуму як засадничого критерію істини, появі містичних течій чи окремих Друга позиція характеризується униканням логіки та, як наслідок, аргументація її представників може бути сприйнятою лише завдяки особистій харизмі, залишаючись на периферії розвитку релігійно-філософської полеміки. Прихильники раціональної та формалізованої аргументації перемагають тим більше, чим далі розвивається релігійна система, чим менше в ній залишається місця первинній апеляції до харизматичного авторитету засновника традиції та базових догматичних положень. 1. Горський В.С. Історія української філософії: Курс лекцій. – К.: Наукова думка, 1996. – 287 с. 2. Дрогобич Ю. Вступ до книги «Прогностична оцінка 1483 року» // Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія у 2 частинах. Ч.1. Вед. В.М. Нічик. – К.:, Наукова думка, 1995. С. 15. 3. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. – К.: Основи, 2000. – 472 с. 4. Розвиток прогресивної філософської думки російського, українського та білоруського народів у XVІI-XVIІI ст. / ред. М.В. Кашуба. – К.: Наукова думка, 1978. – 168 с.