Очищення державної влади та проблема забезпечення конституційних прав і свобод

 

 

Маліцька Наталія Володимирівна

Магістрант Львівського національного університету ім. І.Франка

Malinet117@gmail.com

 

Актуальність теми дослідження. Метою Закону України “Про очищення влади”, який набув чинності 16 жовтня 2014 року, було повернути людям віру в органи державної влади і відповідати вимогам, висловленим у ході протестів Майдану, для вирішення питань щодо попередніх порушень прав людини та боротьби з корупцією в різних ешелонах влади [1].

         У зв’язку з цим об’єктом дослідження є ЗУ «Про очищення влади», встановлення його співвідношення з кримінальною відповідальністю та дискримінація осіб за політичною, професійною ознакою.

Предметом дослідження є наукові та політичні підходи до становлення законодавчої конструкції кримінальної відповідальності юридичних осіб та правовий аналіз можливості впровадження кримінальної (колективної) відповідальності.

         Виклад основного матеріалу. В чинному Законі Україні «Про очищення влади» критерії люстрації занадто розширенi, що є підставою для зловживань з боку посадових осіб органу, уповноваженого проводити перевірки відповідно до цього закону [2].

         На мій погляд існують достатньо вагомі підстави вважати, що Верховна Рада України, приймаючи люстраційний закон, «презюмувала винність осіб у здійсненні заходів узурпації влади, підрив основ національної безпеки і оборони України, протиправного порушення прав та свобод людини, визнала їх винними у вчиненні таких діянь, тим самим здійснила функцію правосуддя, що за статтею 124 КУ здійснюється виключно судами у відповідних формах, у тому числі шляхом конституційного судочинства» [3]. Ч.1 ст.124 Конституції України встановила заборону делегування функцій суддів, а також привласнення цих функцій іншими органами та посадовими особами. Суддя Вищого адміністративного суду України І.Я. Олендер наголосив: «саме суди здійснюють каральну функцію, що полягає у притягненні особи до юридичної відповідальності» [4, ст.153].

         Визначальні ознаки судової влади в правовій державі полягають в тому, що вона підпорядковується єдиним правилам, найважливішими з яких є самостійність і абсолютна незалежність. При цьому необхідно визнати також, що судова влада не може існувати й функціонувати поза політикою, ізольовано від її проблем, які стоять перед суспільством [5, с. 69–73]. Для правової держави характерно розширення юрисдикції судової влади, а для тоталітарної, навпаки, звуження і зведення її призначення до придушення політичної опозиції і примусу або задачі викорінення злочинності [6, ст.31].

Найважливіші соціальні цінності згідно ст.3 Конституції України, а саме, права свободи людини та громадянина, визначені також у ч. 1 ст.1 КК – є об’єктами правової, зокрема, кримінально-правової охорони. З цього приводу П.П. Андрушко зазначає: «це ті цінності, які законодавцем беруться під охорону шляхом прийняття кримінально-правової норми, тобто цінності, які потенційно можуть стати об’єктом злочину (злочинного посягання)» [7, ст.10]. Науковець конкретизує, що «такими цінностями є соціальні зв’язки між членами суспільства з приводу реалізації належних їм прав, свобод та інтересів, у тому числі у формі правовідносин у разі їх врегулювання нормами права» [7, ст.10].

Згідно ч.1 ст.1 ЗУ «Про очищення влади» зазначено «очищення влади (люстрація) - це встановлена цим Законом або рішенням суду заборона окремим фізичним особам обіймати певні посади». На мою думку, ЗУ «Про очищення влади» може розглядатись з погляду свого змісту, як акт-розпорядження правосуддю України, яким здійснюване посягання на об’єкт кримінально-правової охорони, що передбачено в ч.2 ст.41 КК України. Згідно з даною нормою «наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечить чинному законодавству та не пов’язані з порушенням конституційних прав та свобод людини й громадянина» [8].

А.А. Тер-Акопов вважає, що розпорядження – вимога загального характеру, яка не персоніфікована конкретними виконавцями [9, с.189]. С.І. Дячук пропонує розглядати розпорядження як владну вимогу розпорядчого характеру органу управління, а так само особи, якій надано владні повноваження у сфері управління, про вчинення або не вчинення певних дій іншою особою чи визначеним колом осіб, на які покладено обов’язок виконувати такі вимоги [10, с.21]. З огляду на наведене, розпорядження як акт в даному випадку не відмінний від закону. При цьому Верховна Рада України має розглядатись як орган управління в широкому розумінні останнього поняття.

Крім того, ч.3 ст. 6 ЗУ «Про судоустрій та статус суддів» встановлена відповідальність за втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, та вчинення інших дій з метою впливу на безсторонність суду забороняється [11]. Проте не всі суб’єкти суспільних відносин несуть встановлену відповідальність за вказані дії. Так, ст. 80 Конституції України встановлює, що народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результатами голосування або висловлювання у парламенті та його органах та не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягненні до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані. Вчені-конституціоналісти відзначають: «порушення норм конституційного права породжує не тільки власне конституційну відповідальність, а й ту, що передбачена іншими галузями права» [12]. Відтак, вважаю, що суб’єктом порушення конституційних норм також стає представницький орган - ВРУ як єдиний орган законодавчої влади в Україні (ст. 75 КУ) та має статус юридичної особи публічного права (ч.3 ст.81 ЦКУ).

Водночас С.Я. Лихова звертає увагу на те що, механізм кримінальної відповідальності, практично, не діє щодо народних депутатів України, Президента та інших вищих посадових осіб у державі, бо це суперечить положенням Конституції України, та й сам порядок порушення проти них кримінальної відповідальності ускладнений. Вчена констатує, що поставленні завдання не досягли своєї мети щодо адаптації, імплементації та удосконалення антикорупційного законодавства [13, ст.131].

Попри те, що чинний Кримінальний кодекс України завжди пов’язує відповідальність зі здатністю особи, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння, усвідомлювати свої дії та керувати ними, в науковій доктрині склалась проблематика питання про кримінальну відповідальність юридичних осіб. Одні автори висловлюють сумніви або ж повністю заперечують доцільність подібного нововведення у кримінальних законах, інші вважають, що це стане кроком у боротьбі зі злочинністю.

Варто ознайомитись з доктринальними позиціями вчених щодо установлення вини юридичної особи у вчиненні будь-якого правопорушення. Опоненти позиції встановлення кримінальної відповідальності юридичних осіб (М.І. Бажанов, Г.Н. Борзенков, Н.Ф. Кузнєцова, С.Ф. Мілюков та інші) аргументують свої погляди тим, що: 1) об’єктивний вираз воля набувається тільки в цілеспрямованих діях, тобто вчинок людини є єдиною формою, в якій воля може знайти об’єктивний прояв; 2) має місце недотримання принципу особистої винної відповідальності і принципу індивідуалізації покарання; 3) при притягненні юридичної особи до кримінальної відповідальності неможливо встановити вину як психічне ставлення особи до суспільно небезпечного діяння і його наслідків; 4) визначення юридичних осіб суб’єктами злочинів призведе до утворення в кримінальному законодавстві двох систем принципів і підстав кримінальної відповідальності і покарання. Відзначу, що одним з аргументів психологічного розуміння вини юридичних осіб є позиція Ради Європи згідно Рекомендацією № 88 (18) Комітету міністрів країн-членів з відповідальності підприємств-юридичних осіб: «підприємство повинно підлягати відповідальності незалежно від того, чи була ідентифікована фізична особа, чиї дії або бездіяльність містять склад правопорушення» [14].

Ст. 62 Конституції України зазначає, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. З огляду на це доречно нагадати контраргумент вчених О.Ф Пасека та В.К Грищук: вина - є необхідною умовою притягнення порушника норм закону до будь-якої юридичної відповідальності, у тому числі й кримінальної [15, ст.144]. Так, вчені передбачають, що запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб у вітчизняне законодавство викликає значну кількість проблем, однак такі проблеми можна подолати [15, ст.170].

Рішенням від 30 травня 2001 року № 7-рп/2001 у справі про відповідальність юридичних осіб Конституційний Суд України наголосив на важливості гарантій захисту прав та свобод людини та громадянина: Конституція України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення визнаються виключно законом, а не будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення [16]. Проте ст. 56 Конституції України передбачає випадки, коли за протиправні та винні дії своїх працівників, що здійснювалися ними у межах службових обов'язків, відповідальність несуть колективні суб'єкти, відповідаючи за них як за власні діяння. У таких випадках відповідальність несуть обидва суб'єкта конституційного права: як член колективу, так і сам колектив [12].

Полемізуючи з прихильниками запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб, які позиціонують з приводу того, що нема перешкод до встановлення нових видів покарання суто для юридичних осіб [15, ст.158], зауважу, деякі види покарань за своєю суттю вже на даний момент можуть бути застосовані до відповідних органів (наприклад, штраф, заборона займатись певним видом діяльності).

Зверну увагу, що початки впровадження колективної відповідальності представницького органу вже існує в українському законодавстві. Так, ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачає відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування (ст.74 Закону) та дострокове припинення повноважень ради, зокрема, якщо рада прийняла рішення з порушенням Конституції України, законів, прав і свобод громадян (ст.78 Закону). Діяльність органів місцевого самоврядування також вважається публічною діяльністю (ст.3 КАСУ). Ст. 3 Конституції України встановила, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність та що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. Відтак, С.М Смолова, зауважує: «зміни, що вносились до законів та які мали на меті підвищити відповідальність представницьких органів, були здебільшого несуттєвими, носили фрагментарний характер, через що не досягли поставленої мети» [17, ст.7].

Окрім того, ознаки колективної відповідальності простежується у кримінальній кодифікації України, зокрема, ст.26 КК України визначено співучасть у злочині, об’єктивною ознакою якої є множинність суб’єктів кримінального правопорушення [18, ст.227]. Відзначу, у конституційному праві деліктоздатність мають не лише індивідуальні суб’єкти, а й колективні (органи державної влади, органи місцевого самоврядування та інші) [12].

Однак, у більшості держав світу, які не допускають кримінальної відповідальності юридичних осіб, ще у період буржуазних революцій, в основу кримінальної відповідальності було покладено 2 принципи: відповідальність за наявності вини та індивідуальна відповідальність [15, ст.38]. Процес очищення влади (люстрація) в Україні ґрунтується на аналогічних принципах кримінальної відповідальності, а саме: презумпція невинуватості, індивідуальна відповідальність (ч.2 ст.1 Закону). Слід відзначити, що це «стало «антиподом» відповідальності колективних суб’єктів» [15, ст.38]. Згідно зі ст.61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Вчені-конституціоналісти з цього приводу зазначають: «якщо це індивідуальний суб'єкт, то у змісті вини важливе значення має психологічне ставлення особи до своїх протиправних дій та їх можливих наслідків. Щодо вини колективного суб'єкта, то вона визнається лише тоді, коли цей суб'єкт, маючи можливість вибору, обрав саме неправомірний варіант» [12].

Не можу не погодитись з тим що, ЗУ «Про очищення влади» «порушено права і свободи людини і громадянина, гарантії їх дотримання та захисту – Законом введено непередбачені Конституцією України обмеження в правах за дискримінаційною ознакою обіймання керівної посади в певний проміжок часу, запроваджено відповідальність особи без вини, встановлено колективну винуватість окремих категорій посадовців у вчиненні протиправних дій без судового рішення та без права на захист, застосовано зворотну дію в часі» [3, ст. 12]. Проте, на мою думку, колективна відповідальність все ж таки може мати місце в чітко продуманій законодавчій конструкції.

Отже, кримінальна відповідальність та ЗУ «Про очищення влади» співвідносяться системою взаємопов’язаних принципів: презумпції невинуватості, індивідуальної відповідальності, гарантування права на захист.

Зверну увагу й на те, що Закон про люстрацію не надає суб’єкту люстрації статусу обвинуваченого і не використовує термін «обвинувачення» [3 ст. 11], проте «становище особи, що підлягає люстрації за таким є подібним на становище особи обвинуваченого в кримінальному процесі» [19], зокрема, в тій мірі в якій його стосується відповідні процесуальні гарантії [3, ст. 11]. Заборона на зайняття певною діяльністю (політичною чи правовою) протягом тривалого періоду часу може мати дуже серйозні наслідки для людини, позбавляючи її можливості продовження професійного життя» [19]. І, як наслідок, «переважають аспекти, пов’язані з кримінальною відповідальністю» [19], а відтак «до особи, до якої застосовуються люстраційні заходи, передбачені оскаржуваним до Конституційного Суду України Законом про люстрацію, повинні бути застосовані усі гарантії правового захисту, передбачувані Конституцією України для осіб, звинувачених у кримінальному провадженні» [3, ст. 11].

Легально визначений зміст поняття «очищення влади» в Україні передбачає, що заборона обіймати певні посади (перебувати на службі) не може стосуватися виборних посад (ч.1 ст.1 Закону). Це відповідає міжнародному принципу 5 Резолюції 1096 Парламентської Асамблеї Ради Європи при запровадженні люстраційних заходів, а саме, що люстрація не може застосовуватись до виборних посад: виборці мають право обирати представників на власний розсуд [20]. Водночас науковець С.  Шевчук щодо принципів Резолюції 1096 зауважує: «що вони мають залишатися сумісними з принципом верховенства права та гарантіями дотримання прав людини» [21].

Відомо, що в проекті Закону «Про очищення влади» № 4359а люстрація передбачається й для виборних посад [22]. Ст.24 Конституції України забезпечує рівні конституційні права та свободи та що не може бути привілеїв чи обмежень. Втім дискримінація громадян за політичною та професійною ознакою [3, ст.30] в люстраційному законі все ж таки присутня. Д.А. Паньков зазначає: «дискримінацією вважається не засноване на ділових якостях і змісті праці розрізнення, недопущення або перевага» та що «розрізнення, недопущення або перевага повинні приводити до ліквідації або порушення рівності можливостей чи поводження в галузі праці» [23, ст.336]. З цього приводу С. Шевчук наголошує на тому, що право на працю зовсім не означає право на конкретну оплачувану роботу, а означає рівність можливостей, яку має забезпечити держава [21]. Відтак, постає логічне запитання про мотивацію дій Верховної Ради України щодо виключення зі ст.3 ЗУ «Про очищення влади» списку суб’єктів перевірки п. б) «народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим» [22]. Звичайно, мотив властивий вчинкам лише фізичної особи, але абстрактно можна сформувати характеристику щодо мотиву діяльності юридичної особи (в даному випадку публічного права), так як це «допомагає відповісти на запитання, чому і для чого вчинено діяння» [18, ст.185].

Доцільно зауважити, що чинний закон спрямований на недопущення до участі в управлінні державними справами осіб, які своїми рішеннями, діями чи бездіяльністю здійснювали заходи (та/або сприяли їх здійсненню), спрямовані на узурпацію влади Президентом України Януковичем (ч.2 ст.1 Закону). Посада Президента згідно ст. 103 Конституції є виборною. Підрив основ національної безпеки і оборони України або протиправне порушення прав і свобод людини, про який йдеться в ч.2 ст.1 Закону, може вчинятися суб’єктом незалежно від того, виборна чи не виборна його посада. Видається, що положення Закону самі собі суперечать, адже виборна посада не може піддаватися люстрації згідно ст. 1 ЗУ «Про очищення влади». Отже, є підстави вважати, що присутній факт й корисливого мотиву в діяльності Верховної Ради України по прийняті люстраційного закону, а саме – уникнення відповідальності передбаченим в самому ж ЗУ «Про очищення влади».

Актуальним для України є питання щодо тотального «очищення» органів судової влади. Так, Верховний Суд України повністю підтримує задекларовану законом №1862 –VII мету, а також прагнення громадянського суспільства якісно оновити владу в країні та що у цьому процесі судова влада не має бути винятком. Верховний Суд України зауважує, що судді зацікавлені в очищенні судового корпусу, зокрема, від тих, хто дискредитував себе та судову владу прийнятими незаконними, несправедливими чи політично вмотивованими рішеннями, які не відповідають принципам верховенства права [24, ст.1-2].

Слід зазначити, на пріоритетну роль суду у захисті прав та свобод людини повсякчас звертають увагу вчені-юристи, зокрема, В.В. Назаров зауважує: «суд в Україні виконує державну функцію захисту прав та свобод людини і громадянина, при цьому права та свободи людини і громадянина є сенсом та змістом діяльності суду» [25, ст.241]. Одночасно, у п.3 Рішення від 07.05.2002 р. Конституційний Суд України зазначив, що судовий захист прав і свобод людини і громадянина необхідно розглядати як вид державного захисту прав і свобод людини і громадянина [26].

Проблема загострюється ще й тим, що суди України, які реалізують ЗУ «Про очищення влади» на практиці, на мою думку, теж вчиняють делікт, оскільки самі порушують гарантовану Конституцією України власну незалежність і недоторканість. Так, ст. 55 Конституції України держава декларативно встановлює: «права і свободи людини і громадянина захищаються судом». Водночас дієвим механізмом державного захисту судової влади при спробах політичної маніпуляції, є не лише Конституція України, а й ЗУ «Про судоустрій та статус суддів».

Згідно ст. 129 Конституції України судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Зверну увагу, що держава ст.8 Конституції України надає можливість судам і зобов’язує їх при здійснені судочинства керуватись принципом верховенства права. Конституційний Суд України зазначає, що одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однієї його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим його культурним рівнем [27]. На думку одного з Членів Конституційної Комісії О. Підцерковного: «законність передбачає дотримання сухої букви, форми закону іноді навіть усупереч здоровому глузду й принципу справедливості» [28]. Відтак, ЗУ «Про очищення влади» порушено фундаментальний принцип: «Верховенство права – це панування права в суспільстві» [27].

Висновки. Є.В. Невмержицьким доведено, що будь-яка корупція, у тому числі і низова, має політичне підґрунтя і політичні наслідки [29]. На мою думку, вагомим кроком у боротьбі з корупцією стане розроблення концепції колективної відповідальності, зокрема кримінальної, щодо дій спрямованих на підрив основ національної безпеки і оборони України, протиправного порушення прав і свобод людини, узурпацію влади, що є метою чинного ЗУ «Про очищення влади», та не порушуватиме зворотної дії закону в часі.

Вважаю, що з метою покращення забезпечення прав та свобод людини, Верховною Радою України має розглянутись пропозиція створення Комітету з питань ліквідації недоліків законодавства України та відповідного судово-електронного Реєстру. Суть цієї реформи полягає в тому, що суди зобов’язанні фіксувати в процесі судочинства виявлені ними колізійні норми та подавати обґрунтовані пропозиції щодо відповідних змін на обговорення суддівського самоврядування та Верховної Ради України. Ця реформа обумовлюється тим, що саме судді являються практичним «реалізатором» законодавства так званим «індикатором», який найчастіше стикається з колізійно-законодавчою проблемою безпосередньо під час здійснення судочинства. Вчені-юристі відзначають, що у системі органів державної влади судова влада займає особливе місце, обумовлено тим, що лише вона реалізує принцип справедливості, відправляє правосуддя, а також виступає як суб’єкт правотворчості [30] та не існує такої діяльності держави в особі їх органів, яка не підлягала судовому контролю [31].

 

ЛІТЕРАТУРА:

  1. Управління Верховного комісара ООН з прав людини «Звіт щодо вивчення ситуації з прав людини в Україні» (витяг)[Електронний ресурс]:
  2.  ;Пояснювальна записка до проекту Закону України « «Про внесення змін до Закону України «Про очищення влади» та інших законодавчих актів України»» від 05.02.2015 року;
  3. Конституційне подання щодо відповідності (конституційності) частини третьої статті 1, пунктів 7,8,9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 16 вересня 2014 року № 1682-VII «Про очищення влади» положення частини третьої статті 22, статті 38, статті 58, частини другої статті 61, частини першої статті 62, частини першої статті 64 Конституції України;
  4. Олендер І.Я. «Функції суду в державному механізмі»// Адміністративне право і адміністративний процес, Право і Суспільство №1-2/2014 р.;
  5. Кобликов С. А. Судебная политика и способы её реализации / С. А. Кобликов // Советское государство и право. – 1991. – № 6. – С. 69–73;
  6. Бибило В. Н. Судебная власть в уголовном судопроизводстве. – Б59 Минск: Издательство «Право и экономика», 2001. Ст.31;
  7. П.П. Андрушко «Об’єкт кримінально-правової охорони, об’єкт злочину, об’єкт злочинного посягання та об’єкт злочинного впливу: основний зміст понять та їх співвідношення»// Наука і практика. Адвокат №12(135)2011 – УДК 343.214;
  8. Кримінальний кодекс України: відомості ВРУ, від 5 квітня 2001р., №2341-ІІІ, м. Київ;
  9. Тер-Акопов А. А. Преступление и проблемы нефизической причинности в уголовном праве / Тер-Акопов А. А. – М. : ЮРКНИГА, 2003. – 480 с;
  10. Дячук С. І. Виконання наказу чи розпорядження у кримінальному праві (основні поняття, проблеми кваліфікації, удосконалення законодавства) / Дячук С. І. – К. : Атіка, 2001. – 176 с.;
  11.  ЗУ «Про судоустрій та статус суддів»: Відомості Верхової Ради України (ВВР) від 7 липня 2010 року, м.Київ, № 2453-VI;
  12.  Конституційне право України. Повний курс: навч. посіб. / О.В.Совгиря, Н.Г.Шукліна. - 2-ге вид., перероб. і допов. - К.: Юрінком Інтер, 2012. - 544 с. - Бібліогр. в кінці глав. [Електронний ресурс]
  13.  
  14.  С.Я. Лихова «Юридичні особи як суб’єкти кримінальної відповідальності за КК України»/Юридичний вісник, Кримінальне право і кримінологія  4(33) 2014 р.;
  15.  Recommendation (88) 18 of the Committee of Ministers [of the Council of Europe] to Member States concerning Liability of Enterprises having Legal Personality for Offenses committed in the Exercise of their Activities :– Режим доступу : https://wcd.coe.int;
  16.  Грищук В.К., Пасєка О.Ф. Кримінальна відповідальність юридичних осіб: порівня- льно-правове дослідження: монографія / В.К. Грищук, О.Ф. Пасєка. – Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 2013. – 248 с.;
  17.  Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням відкритого акціонерного товариства «Всеукраїнський акціонерний Банк» щодо офіційного тлумачення положень пункту 22 частини першої, третьої ст.2, частини першої, ст.38 Кодексу України про адміністративне правопорушення (справа про відповідальність юридичних осіб) від 30 травня 2001 р. № 7-рп/2001;
  18.  Л.М. Смолова «Інституціалізація відповідальності представницьких органів місцевого самоврядування в незалежній Україні» надійшла до редколегії 29.04.2014 р. [Електронний ресурс]: http://kbuapa.kharkov.ua/e-book/tpdu/2014-2/doc/3/04.pdf;
  19.  Дудоров О.О., Хавронюк М.І. Кримінальне право: навчальний посібник/За аг. Ред. М.І. Хавронюка. – К.: Ваіте, 2014.- 944 с.;
  20.  ЄСПЛ Матиєк проти Польщі, заява №37469/05, 15 січня 2008 р.;
  21.  Інформація із джерела: Закон і Бізнес «Люстрація всупереч праву. Проект закону про очищення влади не відповідає Євростандартам № 34-35 (1176-1177), [Електронний ресурс]:
  22. ; Станіслав Шевчук «Люстрація та ретроактивна справедливість: Європейські стандарти захисту прав людини при переході при переході до демократичного правління», Юридичний Журнал, #2/2006, [Електронний ресурс] http://www.justinian.com.ua/article.php?id=2140;
  23.  Проект Закону «Про очищення влади» від 24.07.2014 р. [Електронний ресурс]:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=51795;

 23.Д.А. Паньков «Заборона дискримінації у сфері праці як принцип трудового права»// Актуальні проблеми держави і права 2005р; [Електронний ресурс]: http://www.apdp.in.ua/v25/78.pdf;

  1.  24.Конституційне подання щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 6 частини першої, пункту 2 частини другої, пункту 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України від 16 вересня 2014 року №1682-VII «Про очищення влади»;
  2. 25.В.В. Назаров «Механізм судового захисту прав та свобод людини і громадянина у кримінальному провадженні» Часопис Київського університету права// Кримінальне право та кримінологія, 2009 р.; 26. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частини 2, третьої ст.124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 року №8-рп/2002, м. Київ;
  3. 27.Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням ВСУ щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального Кодексу України (справа про призначення судом більш сякого покарання) від 02 листопада 2004 року №15-рп/2004;
  4. 28.«Верховенство права замість законності»//Голос України  від 30.09.2015 р.// [Електронний ресурс]: http://www.golos.com.ua/article/259502;
  5. 29.Невмержицький Є.В. «Корупція як соціально-політичний феномен»/Автореферат, дисертація на здобуття наукового ступеня доктора політичних наук/Київ -2009 р.;
  6. 30.Туркіна І.Є. «Конституційні засади судової влади в Україні: теоретичний аналіз», кандидат політичних наук, доктор кафедри регіонального управління та місцевого самоврядування ХарРІ НАДУ 2011р.УДК 351:364.24;
  7.  31. Стефанюк В. Судова влада як основна гарантія захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні//Право України. – 2001. №1 ст.16.

 

 

Добавить комментарий

Comments system Cackle