Престижний грант, Техас і квиток до Японії: інтерв'ю з українським науковцем Віталієм Пальчиковим, який повернувся зі стажування у США

 

Ми відновлюємо традицію публікації інтерв’ю з науковцями, які скористалися грантовими можливостями, набули міжнародного досвіду стажувань, чи очолюють групу дослідників, яка у конкурсному доборі здобула державне фінансування.

Наразі у нас на зв’язку Віталій Пальчиков, доктор хімічних наук, професор кафедри фізичної, органічної та неорганічної хімії, директор НДІ хімії та геології Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, який нещодавно повернувся зі стажування у Техасі.

 

 

1) Яким був шлях з ДНУ до Техасу і назад?

Мені пощастило, бо я мав гарний приклад і потрапив у потрібне середовище ще зі студентських років. Я був свідком як наш теперішній проректор із наукової роботи ДНУ, проф. Сергій Іванович Оковитий досить часто їздив до США виконувати різного роду дослідження та налагоджувати співробітництво нашої кафедри органічної хімії із американськими колегами (у нас є цілий ряд студентів, які отримали PhD навчаючись у подвійній аспірантурі США-ДНУ). Про такі візити завжди було цікаво слухати від нього, дізнаватися щось нове як у науці так і щодо особливостей сучасного менеджменту, нетворкінгу, тімбілдингу і подібних корисних речей, які добре налагоджені у провідних університетах. 

Згодом, вже після захисту кандидатської дисертації, я випрацював у собі ряд звичок, які я вважаю досить корисними. Наприклад, звичка майже кожного літа шукати собі наукового керівника в Америці, з яким ми зможемо подати спільну заявку на Фулбрайт. 

Спекотне братиславське літо 2019-го не стало виключенням (2019 р. Віталій провів по урядовій програмі стажувань у Словаччині – примітка В.Л.). Взагалі, мій досвід показує, що знайти профа (хоч у Америці, хоч де) і отримати від нього лист-запрошення  − то дуже неважко, ну принаймні у моїй сфері абсолютна більшість з них дуже контактні і класнючі чуваки …а складно власне виграти сам грант. Того року я зацікавився проектами по фотореакціям із LED джерелами випромінювання і звернув увагу на дуже відому дослідницьку групу, яка нещодавно переїхала з Університету Іллінойсу в Чикаго до Техаського університету у Далласі. 

Наша розмова скайпом з професором була досить продуктивною. Суть бесіди коротко можна описати так: «Ми звичайно можемо з вами подати спільну заявку на Фулбрайт, я вам дам лист-запрошення і все, що треба, але там чекати ще півроку на результат… який буде − невідомо який. Я просто маю власні гранти, і я бачу ти − хлопець нормальний, можу запросити тебе на рік попрацювати у нашій групі, подивитися чим ми займаємось, набути нового досвіду і т.п.».

 

 

Я прогнозовано сказав йому: «Yes», подав офіційно пакет документів (CV, research project etc.) через сайт Техаського університету. Десь через місяць універ вислав мені поштою форму DS-2019 (це головний документ, всі інші − проста формальність), з якою я поїхав на співбесіду до американського посольства у Києві (попередньо забронювавши час). Сама співбесіда являла собою 5-7 хвилинне інтерв’ю із американкою − візовим офіцером про дуже прості і незамислуваті речі типу – «А скільки ж рочків вашому сину?». Або ж – «Так а чого саме Техас?».  І тут у тебе цілих дві типу серйозні задачі – не сильно хвилюватись і відповідати чесно…бо дядько Сем він же все одно дізнається правду і буде гірше :) Далі мені видали папірець «Your visa is approved» і негайно забрали паспорт. Днів через 7 я отримав свій паспорт вже у Дніпрі із вклеєною візою J1, купив квитки до Далласу і прилетів у Штати. Від мого спілкування із профом до того як я зайшов в його лабу пройшло трохи більше 3 міс. 

Результати річної праці по 72+ год/тиждень, нові ідеї, нові перспективи, новий досвід і т.д. − то є дуже окрема і дуже довга тема. Поки що нам вдалося опублікувати статтю у найкращому світовому журналі із каталізу ACS Catalysis 2021, 11, 3749–3754 (IF 12.35) https://doi.org/10.1021/acscatal.1c00267 і є ще певні напрацювання, які, я маю надію, будуть опубліковані згодом і, очевидно, будуть використані як попередній доробок при подачі заявок на гранти вже тут в Україні. Стосовно шляху назад до ДНУ, то можу сказати, що надії на певні позитивні зміни у нашому університеті змогли легко компенсувати засмучення від скасування мого рейсу Нью-Йорк – Стамбул. Опинившись вдома всередині січня 2021 р., я без всякої «розкачки» приступив до втілення нових амбітних планів.  

 

2) Що вам дав Техас (з точки зору дослідницької інфраструктури, контактів, соціального досвіду)?

Я би прямо сказав ‒ багато чого. З точки зору дослідницької інфраструктури, то сам факультет хімії і біохімії Техаського університету дуже новий (корпус побудовано у 2014 році). Я не пам’ятаю жодного приладу, жодного інструменту, обладнання, кова-машини, реактиву абощо, який був би тобі потрібен по роботі, і його не було б. Все куплялося швидко і чітко. Ось якось воно так дивно буває, що все є. 

Замки всюди, звісно, електронні, «вахтьорші» немає, можеш працювати в лабі цілодобово. Карантин по-техаськи показав, що найпродуктивніший спосіб самоізоляції, то є самоізоляція в лабораторії. До того, як вжарив COVID з усіма витікаючими наслідками до нас постійно приїздили (мінімум раз на тиждень) дуже відомі науковці (в основному із різних штатів США, але були і з Ізраїлю, з Канади) з своєю  лекцією тривалістю годину, і питань до них завжди була маса, і з ними постійно хтось знайомився, про щось домовлявся і т.і.. То є абсолютно нормальний процес і, звичайно, дуже хотілося б щось подібне налагодити у нас в ДНУ. 

Щоб довго не розповідати, що дають стажування наведу такий мій недавній приклад. Ще в Техасі, використовуючи мій свіжий досвід з фотохімії, я подав документи на участь у японській програмі обмінів Matsumae Research Fellowship….і досить несподівано виграв цю стипендію від японського грантодавчого фонду, за якою я планую розпочати виконання свого дослідницького проекту вже влітку цього року в Університеті Кіото (Kyoto University), куди власне я і подавався. Досить несподівано оскільки Matsumae International Foundation дає всього до 20 таких дослідницьких стипендій щороку на увесь світ, і це мені уявлялося майже unreal….ну, тим не менше, не спробуєш − не дізнаєшся. 

 

3) Чому таки повернулися і чи бачите перспективи вдома?

Я б не сказав, що «бачу», я б сказав, що сподіваюсь на певні позитивні зміни і пов’язані з цим перспективи робити гідні речі в науці у себе вдома. Якщо казати просто «по факту, як воно є», без філософії, без «войти в положение» і всіх цих речей, то до того як науку ДНУ очолив вже згаданий мною проф. С. І. Оковитий,  наші наукові тематики існували чисто на ентузіазмі, що зараз у 2021 році неможливо в принципі (я просто не знайду співробітників у свою лабораторію на таких умовах). Я дуже добре пам’ятаю як протягом мінімум 15 років, які персонально я застав, ми не купували нічого (конкретно наш науковий підрозділ), ну от у прямому сенсі нічого (ніякої канцелярії, реактивів, лаб. скла, обладнання, тощо) і при цьому всі робили максимум з можливого, що по публікаціях, що по захистах дисертацій і т.д. Звісно, що це потребувало власних витрат, але who cares. 

У нас, звичайно, і зараз є немало проблем із фінансуванням досліджень, але все це обговорюється, якось вирішується, шукаються компроміси, тобто є певний діалог між керівництвом та науковцями. Я не уявляю, щоб ми зараз «відкотилися» до тих часів. У підсумку ми зараз об’єктивно маємо певні позитивні зрушення в менеджменті науки ДНУ і перспективи їх покращити. За останні 3-4 роки з’явилися нові конкурси для науковців від МОН та НФД України, треба фокусуватись на міждисциплінарних проектах, створювати нові творчі колективи науковців та працювати. 

 

4) Чому часто дніпровські хіміки здобувають міжнародний досвід, чому вони конкурентні на міжнародній арені?

Так, дійсно хіміки ДНУ та УДХТУ (Український державний хіміко-технологічний університет – примітка В.Л.) вже здобули багато міжнародного досвіду за рахунок стажувань, грантів, участі у міжнародних конференціях тощо. Очевидно, що причиною цього є наші гарні хімічні наукові школи, які свого часу були створені професорами М.С. Маліновським, Л.І. Кас’ян, В.Ф. Варгалюком, С.І. Оковитим, А.Б. Вишнікіним, Ф.О. Чмиленко та багатьма іншими відомими вченими. Ніяка наука вже давно не робиться окремими науковцями-геніями, тільки серйозні наукові школи і великі дослідницькі колективи, набрані часто із досить різних за спеціалізацією хіміків, мають змогу вибороти дослідницькі гранти. 

Я пояснюю високий інтерес міжнародної наукової спільноти до наших хіміків з одного боку здоровою конкуренцією всіх із всіма, їх креативністю ну і, звичайно, фантастичною працьовитістю. А чому ми повинні бути гірші за інших, що в нас не вистачає…чи не так?      

Інтерв’юер – редактор сайту Валерія Лавренко

 

 

Добавить комментарий

Comments system Cackle