Надія Міхно про те, як захистити докторську дисертацію у 32, про місто як текст та про те, якого менеджменту потребують молоді науковці

 

Продовжуючи тему здобутків молодих науковців, ми сьогодні поговоримо про тих, хто «захистився до». І якщо раніше ми висвітлювали питання про захисти кандидатських дисертацій до 25 років, то тепер спробуємо поговорити з молодими і дуже молодими докторами наук. На зв’язку докторка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Надія Міхно.

 

 

Ви захистилися у 32. При чому докторську. Як це вам вдалося? Скільки часу на день ви приділяєте дослідженням? Чи вдається поєднувати з викладанням? Чи є якісь секрети працедатності?

Теорія відносності Ейнштейна в дії, але в іншій площині − якби Ви сказали, що я захистилася у 32, але кандидатську – це були б слова, сповнені співчуттям. Я жартую. Але хто, як не соціолог, може побачити стереотипи. 

Насправді, я вважаю, неважливо в якому віці науковець підходить до реалізації будь-якої своєї мети, – це має бути органічним процесом. Все залежить від внутрішньої мотивації науковця та від того, чи є сприятливі та комфортні умови для наукової роботи. В моєму випадку це співпало. Але я можу сказати, що в соціологічній спільноті це не поодинокий випадок – ряд моїх колег захистили свої докторські дисертації до 35 років і були для мене прикладами до наслідування. 

Як вдалося? Чесно – важко. Важко фізично, психологічно, інтелектуально – це важкий шлях, і це може підтвердити кожний, хто писав кандидатську чи докторську дисертацію. Я гадаю, що одна із причин, чому зазвичай трохи пізніше захищають докторські дисертації, – це банально брак часу на наукові дослідження і навіть обмеженість у фінансуванні. Оскільки, дійсно, дуже важко поєднувати із викладацькою діяльністю. 

Я мала прекрасний шанс – завершувала найскладніший етап досліджень в межах очної докторантури у Харківському національному університеті імені В.Н.Каразіна (в нашому університеті відсутня програма докторантури з соціології), і відповідно, в цей час не займалася викладацькою діяльністю – невелика, але все ж таки стипендія очної докторантури дала на це змогу. 

Останній рік до захисту – організаційний, я вже повернулася до нашого університету до викладання, і тут мене завжди підтримували мої колеги. Мотивував і завжди підтримував мій науковий консультант – В.С. Бакіров – погодьтеся, що це ж круто, коли прикладом  та водночас конструктивним критиком (без цього неможливо розвиватися) є людина, яка стоїть в основах розвитку твоєї наукової спеціалізації в країні – ти просто не можеш не виправдовувати сподівання та довіру. 

Але не варто думати, що проблеми у науковців можуть бути обумовлені лише професійною сферою – дуже важлива підтримка сім'ї. Особливо для жінок-науковців – адже на них може накладатися ще вага так званих «жіночих обов'язків». Мені було комфортно, оскільки моя родина позбавлена гендерних стереотипів та розуміє, що професійна самореалізація є важливою частиною життя, але, на жаль, не у всіх така ситуація. 

Нормування часу наукової роботи? Можливо це вірна стратегія успіху. Я не маю магічної формули. Я, скоріше, людина не щоденного планування наукових досліджень, а людина дедлайну – тобто я фіксувала конкретні дати, до яких я мала завершити певний обсяг досліджень, але це могла бути не щоденна робота – день 20 годин продуктивної роботи, день 2-3 години, а за потреби могла собі дозволити перерву у тиждень.

Я вважаю – це індивідуальний вибір кожного науковця – у кожного своя продуктивність і комфортність графіку роботи. А секрет працездатності – це захоплення своїми дослідженнями. Необхідно кайфувати від того, чим ви займаєтесь. Я на 100% міський житель − обожнюю багатогодинні прогулянки містами, захоплююся архітектурою та вуличним мистецтвом – і тематика моєї докторської дисертації – це моя докса (в соціологічному розумінні). 

 

Про що було саме дослідження, якщо простими словами? Чи можна його застосувати у житті? У чому дисертація перевернула уявлення сучасної науки?

Навряд чи моя дисертація перевернула уявлення сучасної науки. Так вважати було би занадто самовпевнено. Але, я гадаю, це була дійсно спроба по-новому поглянути на вивчення міста. 
Дисертаційна робота була присвячена дослідженню міста як культурного тексту. Відштовхуючись від поліпарадигмальності сучасної соціологічної теорії та залучаючи потенціал міждисциплінарних досліджень, комбінуючи їх із соціологічними інструментами аналізу була здійснена спроба «прочитати» місто як текст. 

Якщо не заглиблюватися в теорію, можна спрощено сказати, що в роботі ми спробували поєднати і врахувати ряд факторів, які визначають якими ми бачимо чи сприймаємо міста – архітектурні ландшафти, повсякденні практики містян, міський перфоманс, стріт-арт, публічні та приватні простори міста, топономіку і водночас, враховувати, яким чином впливає на текст міста зміна соціокультурних, політичних, соціоісторичних та інших контекстів, хто є суб’єктами конструювання дискурсу про місто і дискурсу міста. 

Так, результати дослідження можна застосовувати у житті – у плануванні конструкції/деконструкції публічних просторів міста, у вибудовуванні стратегії активізації практик партисипативного урбанізму та в принципі у будь-яких конструктивних тактиках органів місцевого самоврядування. Безперечно, окрім суто соціологів, це може зацікавити урбаністів, архітекторів, дизайнерів, які працюють із категоріями та об’єктами міських просторів.  

 

У 32 найвищу планку досягнуто...Що далі? Які наукові та кар'єрні перспективи для себе вбачаєте?

Найвищу планку досягнуто – звучить занадто гучно та водночас трохи фаталістично і трагічно – наче немає, куди більше рухатися, до чого прагнути. Взагалі, я гадаю, що якщо сприймати здобуття докторського ступеня як фінальну ціль чи взагалі як самоціль, то, може, не варто витрачати на це час, оскільки потім можна буде шкодувати за витраченим часом, зусиллями або чимось іншим, оскільки, ми вже говорили, що це правда складний шлях.

Мені більше подобається відноситися до захисту докторської дисертації, як до одного із дуже складних та важливих етапів у житті науковця, але не останнього. Це можливість у подальшому поділитися своїм досвідом та підтримувати як теоретично, так і практично аспірантів та студентів. Це крок у розвитку особистості та суб’єктності науковця, повноцінної інтеграції до професійної спільноти. А далі, кожен вже обирає темп та вектор свого подальшого самовдосконалення. 

Абсолютно логічно, закономірно та нормально, що одразу після захисту кандидатської або докторської дисертації науковець може відчувати втому або навіть спустошеність – перший час здається, що ти взагалі ніколи не зможеш написати навіть одного нового речення, адже стільки енергії, фізичних, інтелектуальних та моральних сил було витрачено. Але, на щастя, це тимчасово. І майже всі переживають цей етап і розпочинають надалі активно працювати у науковій площині. Головне, знову відчути натхнення до наукової діяльності, я впевнена, що наука не може розвиватися без внутрішньої мотивації, захоплення, натхнення самого вченого у будь-якій науковій спеціалізації.

 

 

Чи прагнете ви адмініструвати в подальшому освітню та наукову діяльність? Яким з вашої точки зору має бути ідеальний менеджер університету?

Є прагнення відчути позитивні зміни в науковій та освітній діяльності, пишатися своєю Alma mater (нехай навіть це звучить гучно, але коли ти знаєш, що є частиною колективу успішного, конкурентоспроможного вузу – це ще більше мотивує працювати якісніше та інтенсивніше). В той же час, якщо залишатися байдужим чи пасивно очікувати, що хтось інший зробить щось за тебе – результату не буде. Індиферентність – це розкіш в сучасних умовах. Ми всі маємо працювати в команді – кожен має докладати зусилля для розвитку освітнього простору та застосовувати свої знання для практичних перетворень. Якщо усвідомлення проблем освітян та студентства з середини, навички організаційної роботи та критичний погляд на ситуації (це ж невід'ємна опція соціолога) можуть допомогти університету, то я не боюся такої відповідальності.

 Яким має бути ідеальний менеджер університету? По-перше, мені подобається саме ця категорія «менеджер», а не лише керівник. За умов важкого часу для всіх ЗВО, посилення конкуренції − університетам потрібні саме ефективні менеджери на чолі. 

Якими характеристиками він має володіти? Він має бути лідером, демонструвати власним прикладом націленість на результативну роботу. Безперечно, це має бути людина із максимально розвиненими комунікативними навичками, відкрита до діалогу, поділяти цінності колективу. 

Але також варто не забувати, що університет – це не проста організація, яка потребує механічного управління чи оптимізації − це освітньо-наукова установа і тому, безперечно, її очільник має бути успішним науковцем, який розуміє специфіку наукових досліджень та їх перспективи, має володіти досвідом викладацької діяльності. В той же час, як кажуть «один у полі не воїн», не варто думати, що вся відповідальність лежить лише на одній людині, яка очолює будь-яку установу – «ефективний менеджер» має ефективну команду, здатен застосовувати принципи диверсифікації та вміти делегувати повноваження та розподіляти сфери відповідальності.

 

Запропонуйте декілька змін в університетському житті, які мають відбутися найближчим часом, щоб молоді та амбітні науковці почувалися у цій системі комфортно?

Для того, щоб молоді та амбітні науковці почувалися у цій системі комфортно – вони мають відчувати безпеку, підтримку та бачити перспективи. Про що я тут говорю? Про те, що безпека – це коли молодий науковець не переживає, що його можуть звільнити ще до захисту кандидатської дисертації, адже він «незахищений» (замкнуте коло, так?), чи не візьмуть назад на роботу в університет після докторантури, бо його ставку скоритили чи «оптимізували» − це соціальні гарантії наукової роботи. Відчувати підтримку з боку керівництва університетів у бажанні реалізовувати нові проекти (наукові, практичні, експериментальні та ін.), підтримку в процесі роботи над науковими проектами, дисертаціями – можливість взяти академічну відпустку, враховувати розподіл навчального навантаження із урахуванням необхідності виконувати певну наукову роботи без втрати заробітної плати, не лише стимулювати, але і надавати можливість підвищувати до «реального» рівня навички володіння іноземними мовами. Бачити перспективи для подальшої своєї реалізації після захистів кандидатських, докторських дисертацій – кар’єрного зростання, можливості залучення до міжнародних проектів, готовність «почути» від молодих науковців їх ідеї та пропозиції та багато інших моментів.

Звісно, не треба «демонізувати» саме наш університет – це було би помилково і думати, що лише наші науковці стикаються із труднощами − на жаль, це проблеми є типовими для майже всіх закладів вищої освіти України. І наш університет наполегливо намагається це подолати та йти вперед за вимогами часу – і є відчутні результати – все частіше науковці нашого вузу стають лауреатами премій, виграють гранти, реалізують амбітні проекти, проходять міжнародні стажування, здійснюють круті відкриття в абсолютно різних наукових сферах. В останні декілька років безперечно відчуваються позитивні зрушення у векторі наукової роботи, гнучкості та взаєморозуміння між науковцями та адміністрацією університету – вся наукова частина, проректор з наукової роботи намагаються підтримувати, допомагати та стимулювати наших науковців не боятися йти вперед у науці, створювати конкурентне середовище.

Авжеж є ряд змін, які можуть створити ще більш комфортні умови для освітньої та наукової діяльності вцілому як для «молодих», так і «дорослих» науковців, але вони залежать від реформування системи вищої освіти на загальнонаціональному рівні – це величезний обсяг роботи, який в нас ще, я сподіваюся, попереду, але в найближчому часі.

 

Добавить комментарий

Comments system Cackle